RSSЭЛИНА СВЕНЦИЦКАЯ ● ЖИТТЯ ПО КЛАПТИНКАХ
***
Це життя по клаптинках збирали ми всі. 
Чорний дим над домами зникає потроху.
Ми в Донецьку жили, ми в Слов’янску жили,
Наші душі розсипані смертним горохом.
Як з самої землі, із самісіньких жил,
Із самісіньких м’язів, нап’ятих пітьмою,
Вийшов чорний вогонь і пішов через світ –
Від нечистої правди до неправди святої.
Досить, досить гарматних атак на птахів,
Бо коли б ми могли, як птахи б відлетіли –
Ми в Шахтарську жили, ми в Луганську жили,
Ми хотіли додому, додому хотіли.
Гущавина війни поглинає нас всіх
Серед площі порожньої в місті чужому.
Ми в Слов’янську жили, ми в Донецьку жили,
Ми хотіли додому, додому, додому.
А від дому лишилися тільки ключі.
Перемога – безрука, огида – без краю.
Україна стоїть в європейській ночі,
Смолоскипом високим палає, палає.
***
Братики мої, лебедики,
Де ви линули-були?
Ви снігами позаметені,
Хробачками полягли
У колиски, повні холоду,
Там, де змерзла кропива,
Там на всі чотири сторони
Не кінчається війна.
Чи зігрію, чи зігріються
Бідні стебла кропиви
В цих руках, чи вітром хилиться
Світ, розквітлий на крові?
Ой летіть, летіть, лебедики,
По залізних по світах…
Очі завтра як підвести нам,
Коли в світі стид і жах?
Ой летіть, летіть над кривдами,
Кропивою вас зів’ю.
Чому кожен в цьому світі
Любить кривдоньку свою?
Кривдонька донькою кинутою
Просинається вночі –
Спить земля, життям розіп’ята,
Сплять загублені ключі,
Голоси, розкуті мукою,
І поламані слова.
Як сестричка ваша люба,
Вас одягне кропива.
***
Мамо, мамо, ти послухай
У степу на видноті,
Чи не твоя це дитина
Плаче в смертному житті?
Ось і ніженьки побиті
Йдуть до річки, йдуть на дно.
Мамо, мамо, сонце вийде –
Що побачить тут воно?
В тиші вранішній зловісній,
Коли сором навіть спить –
Подивись, маленьке лихо
Виростає кожну мить ,
І тече холодний потяг,
І в пітьмі зникає Бог,
І злітаються хвороби
До біленьких кісточок,
Серед тихого свавілля,
Серед вільного виття –
Мамо рідна, мамо бідна,
Чи ти бачиш кров життя?
Що під тихим небом світу
Серцем стукає в імлі…
Пропадають твої діти,
Мамо, на твоїй землі.
Об Авторе: Элина Свенцицкая
Родилась 16 июля 1960г. в г. Самара. Закончила филологический факультет Донецкого национального университета. Защитила две диссертации – кандидатскую: «Пространство, время и слово в творчестве А.Ахматовой» и докторскую: «Специфика художественного слова в творчестве младших символистов и современные проблемы ее изучения». Сфера научных интересов широка: поэзия серебряного века, проблемы специфики художественного слова в современной теории литературы, проблемы анализа и интерпретации художественного произведения, стиховедение. Автор более 60 научных публикаций. Член Национального союза писателей Украины с 2002 года. Автор шести книг: «Из жизни людей» (проза и стихи), «Пустынные рыбы» (стихи), «Простите меня» (проза), «Белый лекарь» (стихи), «Проза жизни» (проза), «Триада рая. Проза жизни» (проза).
Опубликовано в выпуске: Мартовский дневник
Очень сильные, пронзительные стихи! Не смогла удержаться от поэтического отклика.
А серце, мов каліка-немовля,
Зітхає боляче. Та де його подіти?
Скулить так жалісно бездомне цуценя
Під вікнами на чорній самоті…
І тільки зіроньки всміхаються до себе –
Нам не відкриють правду, не питай.
Ми наковталися вже досить! Буде край –
Чи край життя, чи синьоокий зорекрай,
Що проведе нас той стежиною до неба…